Мить, яку я шукаю знову

    Я завжди любила природу. Особливо подобалося мені дивитися за тим, як оживає та зеленіє навколишній світ навесні:  як кожна квіточка прокидається із затяжного сну, як кожне дерево вбирається у нове зелене плаття і  як кожна українська ластівка повертається додому. Отже, люблю я весну  цілком і повністю.

   А ось літо мене так не захоплює, навіть не дивлячись на те, що саме на цю пору року припадає найбільша частина канікул. Влітку зазвичай спекотно, дні усе такі ж одноманітні, а під кінець ще й накриває хвилею журби, бо, як зазвичай, нічого не встигла. Але серед таких невтішних результатів навіть літо має дещо у собі прекрасне: те, що побачивши раз, забути я не зможу, і кожного літа буду робити усе, аби побачити те знов.

Сталось це, як я була іще малою.. Батьки на канікулах завезли мене до баби у село на тиждень-другий, щоб, мовляв, з родичами побачилася та й відпочила. Трапилося у тому селі багато пригод.. Я була мала непосидюча, чи то нічого робить було, бо мале-дурне, чи то так просто хотілося мені. Тож мала я свою особливу звичку, про яку добре відала уся родина: вже близько сьомої години ранку Яна бігала по двору, помагаючи бабусі. Бог його знає, чого тій дитині не спалося. Але дещо відомо мені точно: тягнуло до ранньої пори, бо було у літніх ранках щось особливе, мали вони свій певний шарм. І частиною такої загадковості стали саме світанки. Більшість літніх світанків тоді я бачила на власні очі, і знаєте, це буде неможливо передати словами. Кожного ранку, прокидаючись та прямуючи у двір, одразу було мені видко, як сонце тільки встає, то тоді ж я бігла на город вдивлятися на ранкове диво, бо ж то було неймовірне відчуття: легкий літній вітерець, що доповнював ранкову прохолоду, огортав мене із ніг до голови, обдаровуючи чарівним відчуттям легкості та свіжого повітря. Пташки ще не співали, півень намагався побудити господарів, а кіт тихесенько ластився до ніг, зігріваючи тоненькі дитячі ходулі власним теплом.  І стоячи коло доріжки, що вела прямо до городу, я чекала, вдивляючись у горизонт. Я чекала, вдихаючи ранкове повітря. Я чекала, добре уже знаючи, що от-от сонечко огорне мене своїм лагідним та ще геть нетеплим промінням. Я знала, що так відбудеться. І знаю по сьогодні. Колись та відбудеться, колись та повториться, але Бог його знає, чи буде мені  колись так легко, як було тоді.

Мануйлова Яна,

учениця 10-В