Ліцейські перлини

Дівчину, з якою я хочу вас познайомити, звуть Альбіна Нечипорук. Її поезії, хай деякі і по – дитячому наївні, але такі щирі, відверті і захопливі.

Дівчину, з якою я хочу вас познайомити, звуть Альбіна Нечипорук. Вона навчається в 10 класі Миколаївського класичного ліцею. Весела, щира, позитивна, а головне, вона дуже талановита дівчина, бо пише чудові, як на мене, вірші. Власне, я спочатку прочитала поезії, а вже потім познайомилася з їх автором. Дівчина вдало поєднує відмінне навчання, захоплення літературою, активне громадське життя(президент класу, лідер ліцейського самоврядування, учасниця міжнародного українсько – словацького проекту “Активний громадянин – ефективна влада”), допомогу бабусі і піклування про улюбленого кота.

З Альбіною завжди приємно спілкуватися, жартувати і сміятися. Відразу проблеми кудись зникають і хлопця, який образив, забуваєш, бо вона — це все: і сміх, і радість у житті, і багато позитивних емоцій. А її поезії, хай деякі і по – дитячому наївні, але такі щирі, відверті і захопливі.

Мій рідний ліцей!

Світло твоє – життєвий оберіг!

Сказати хочу так багато?

І з подякою вклоняюся до ніг

І щиро називаю alma mater!

Ліцею рідний – квіточка весни!

Солов`їна пісня світлих снів.

Ліцею рідний! Скільки теплих слів.

Мелодійний дзвоник тут дзвенів!

Тут тебе о будь – якій порі,

Лагідні чекають вчителі

І завжди, як мама, біля ганку

Директор чекає на світанку.

Тут юрбою ходить дітвора,

Тут юнацька золота пора.

Наш ліцею – мрій чудових край,

Наш ліцей навік запам’ятай!

***

Сьогодні вранці випав сніг,

в ліцей іти пора.

А я з дівчатами в сніжки

й на ковзани – гайда.

Казковим став довкола світ,

яскравий сонця час.

І баба наша снігова

всміхається до нас.

Малеча водить хоровод,

кружляють в танці галки.

Бо скоро знов розтане сніг,

і час ховати санки.

Зимова казка в моєму місті

Я малюю зимове місто,

Казку цю не зруйнує весна.

Я малюю зимову мрію,

Я придумала казку сама.

Цілий світ за вікном причаївся.

Білий світ, білий сон, білий час…

Снігова Королева із криці

За собою покликала нас.

Я малюю зимове повітря,

Що застигло від подиху сну.

Я малюю зимову палітру,

І таємно чекаю весну.

Зимові мрії

Зимову казку крізь вікно,

я спостерігаю на світанку.

І вибігаю назустріч сонцю

з криком: «Доброго ранку!»

«Доброго ранку, ліси і поля,

річки, озера і кручі.

Я пригорнутися лину до вас

з піснею в серці квітучім!».

Хай вітер розносить мрії,

що живлять душу і сни.

І зернами сіє в землю,

щоб прорости навесні.

Різдвяна пісня

Світло фар черкнуло крізь туман

По моїм засніженім вікні.

На Різдво божественний талант

Подаруй же, Господи, мені!

Подаруй прощення і любов,

Вогонь у серці і полум’яну душу.

Даруй надію у часи скрутні,

Які я гордо пережити мушу.

Щоби могла я Землю обійняти,

Як пташина світлими крилами.

Щоби могла весь світ я обігріти,

Теплими і ніжними словами.

Ніжні спогади дитинства

Заховалось сонечко у стіжок,

бо хотілось сонечку спати.

Притулялось дитинча до грудей,

а йому усміхалася мати.

І наснилось сонечку, що йде дощ,

поливає землю як треба.

А дитя материнським теплом

обіймало ручками небо.

А на ранок сонечко і дитя,

рахували дощу краплинки.

І всміхалася мати одна,

І до сонечка, і до дитинки.

Моя бабуся

Твої долоні завжди пам’ятаю.

Твої обійми – наймиліший

Я в твою усмішку пірнаю,

Як в океан Безмежної любові.

Я щиро вдячна за твою турботу,

надію, дружбу і любов.

З словами щирої подяки,

Звертаюся до Бога знов:

«Господи, дозволь же зберегти,

Не розірвати оберемком фраз,

Таку тонку і найсвятішу нитку,

Яка навіки об єднала нас».

***

Річка тече - я за нею біжу,

хвилі хлюпочуться в берег.

Я розправляю руки – крила свої

і лечу у вільнім польоті,

паралельно вітрам і грозі.

Крок за кроком, думка за думкою,

пролітають роки мої…

Чи спіймаю перо жар – птиці,

сподіваюсь на це чи ні?

Кожної ночі я бачу кольорові сни,

що обіймаю небо і землю,

і я хочу туди Янголом – охоронцем…

Мої фантазії

Човен пливе по небу… Чому він там? Мабуть, сильний вітер підняв його з морських хвиль і підніс на небесні. Пухнасті хмари, як білі баранці піни оточують човен. Він пливе і пливе безкраїми небесними просторами, а йому світить найяскравіший у світі маяк на імення Сонце!

Чому узимку іде сніг? Чому? Бо у білих хмарках живуть мільйони і мільярди прозорих білих метеликів. Вони вилітають з хмаринок і летять до землі, але від холоду перетворюються на білі холодні крижинки. Пухнастою ковдрою вони вкривають землю. А навесні, коли вийде сонечко і розтопить сніг, метелики звільняться від крижаного полону і знову затанцюють над квітами. Кажуть, що цей танок і дивна мелодія крил дарують людям справжнє щастя.

Я намалюю мрію! Якою вона буде? Червоною, як пелюстки найпрекраснішої в світі квітки – троянди. Помаранчевою, як смачний і солодкий апельсин. Жовтою, як тепле сонце літньої днини. Зеленою, як луки навесні. Блакитною, як чисте безхмарне небо. Синьою, як бистра гірська річка. Фіолетовою, як махрові братчики, що ростуть під моїм вікном. Моя мрія – веселка! Я дарую її тобі…

Зимовий сон

Дрімають поля у холоднім мовчанні, Дерева застигли, втопивши зітхання. Кружляє лелека над скошеним полем, Курличе, клекоче із плачем, із болем. Піднялась пташина у небо прозоре, Пливе в піднебессі, неначе у морі. Ще довго дзвенітиме плач лелечиний І знов нагадає, що час наш нестримний. Минуло вже літо, стерня почорніє, І синєє небо тепер помарніє. Заснула земля у німому мовчанні, Природа застигла, втопивши зітхання.

Жуйкова Олена

Рубрика "Творчий простір"