Дуже дивна історія

На околиці невеликого селища, де сонячне проміння ніколи не вибивалося з-за хмар, стояв оточений лісом маєток. Його територія і справді була величезна, за будинком видно великий задній двір, сади якого плавно перетікали в зарослі дерев і йшли вглиб лісової гущавини. Сади, які горіли різнобарв‘ям квітів, тепер тільки в'янули від нестачі сонячного світла.

Це почалося 16 років тому.

Тоді ще живий віконт Ґрант разом зі своєю дружиною стали законними власниками маєтку. Наймаючи на роботу найкращих архітекторів, садівників і землеробів, облагороджували маєток і його околиці, щоб він радував їхнього майбутнього сина. Можливо, з таким будинком їхній нащадок завоює титул графа і забезпечить своїм батькам ще більше грошей, влади і поваги.

Працівники не знали про корисливі цілі власників, адже вони обіцяли тим хорошу роботу та щедру винагороду, запевняючи, що в майбутньому маєток послужить притулком для дітей-сиріт. Незабаром у віконтів народився син, якого вони назвали Едгаром. Ґрант молодший був настільки непосидючий, що незабаром ніякі няні і навіть батьки не могли знайти на нього управи. Хотів слухатися і слухав хлопчисько тільки юнака з небагатої родини садівників - Віктора. Той був добрий до Едгара, ніколи не заздрив йому, допомагав долати труднощі й часто залишався з ним, виконуючи роль няньки, поки віконти їхали по "благодійних" справах.

Але одного разу все змінилося.

Переломний момент для сімейного життя в маєтку настав, коли Едгару виповнилося 7 років. Той тяжко захворів, і довгих два роки пролежав у своєму ліжку, не в силах піднятися. Він і був дуже хворобливою дитиною, завдаючи занепокоєння працівникам і незручності батькам, які змушені були витрачати гроші не на будівництво маєтку, а на підтримання здоров'я сина, що не могло їх не дратувати. Різні лікарі приїжджали в маєток, сподіваючись вилікувати юного віконта, але все було марно, жодні ліки в їхньому асортименті не могли хоча б полегшити його страждання. Чим більше молодий Ґрант хворів, тим більшу суму грошей за консультацію батьки вкладали, проте всі консультації закінчувалися тим, що лікарі лише розводили руками: "Не знаємо, що це і як це лікувати".

Ґрант старший вже умовляв дружину кинути ідею вилікувати сина. І так, мовляв, витратили величезну купу грошей, і жодних результатів це не дало, на що місіс Ґрант тяжко зітхала і закривала обличчя руками. Їй було дуже шкода витрачених даремно грошей, але сина, прикутого до ліжка, їй, напевно, було шкода трохи більше.

В один із днів на порозі маєтку з’явився чоловік. Він стверджував, що є лікарем і тільки йому під силу полегшити страждання Едгара Ґранта. Батьки скептично підняли брови. У зовнішності чоловіка вони бачили щось, що дуже напружувало їх. Однак коли той сказав, що за лікування не візьме жодної копійки, віконти одразу погодилися підпустити його до сина.

Разом із лікарем до кімнати хлопчика увірвалися не лише батьки, а й усі інші працівники, які справді дуже переживали за стан віконта. Оглянувши його, лікар дістав зі своєї сумки шприц, ввів туди ліки і зробив ін'єкцію. Тієї ж миті хлопчик розплющив очі й заблимав, немов прокинувся від дуже довгого сну. На обличчі знову з'явився рум'янець, він усміхнувся краєчком рота, показуючи, що йому вже набагато краще, ніж було.

Тоді весь маєток вибухнув захопленими криками, люди почали обіймати й цілувати хлопчика, дехто навіть не міг стримати сліз. Тієї ж миті віконтеса запросила всіх на святкову вечерю. Доктор уже зібрався йти, як містер Ґрант затримав його і міцно потиснув руку. Він виглядав дуже щасливим, але незрозуміло від чого більше: від того, що його син нарешті вилікувався чи від того, що більше на безглузді консультації грошей витрачати не доведеться.

- Дякую вам, лікарю. Якби не ви, ми б...

- Досить люб'язностей, - обірвав його той, - я тільки роблю свою роботу.

Чоловік озирнувся на всі боки і, ніби ненароком, запитав:

- Такий величезний маєток у вас, віконте. Невже вам утрьох не вистачило б місця в, скажімо, простішому будинку?

- Ну що ви, - запричитав Ґрант, - де це бачено, щоб важливі люди держави жили не в розкоші?! Щоб облагородити цю глушину, ми з дружиною вклали стільки коштів, скільки не платили навіть за лікарів.

Той розсміявся, однак, побачивши презирливий погляд лікаря, замовк.

- До того ж, - несміливо продовжив він, - особняк стане притулком для дітей-сиріт.

- Треба ж, - доктор щурив очі. - Це так великодушно з вашого боку. Ніколи б не подумав.

Він трохи постояв, ніби роздумуючи над чимось, а потім, порившись у своїй сумці, витягнув звідти пляшку з невідомими раніше пігулками.

- Це показує, наскільки ви шляхетна людина, якщо все облаштовуєте тут для такої великої справи, як допомога дітям. Мені хотілося б вам трохи допомогти.

Той лукаво посміхнувся і простягнув пігулки батькові.

- Раз на тиждень давайте одну таблетку синові, щоб запобігти його хворобі та позбавленню ваших фінансів.

Ґрант старший прийняв ліки, задумливо крутячи їх у руках.

- Дякую, але що робити, якщо вони закінчаться?

- Я буду вам їх постачати, вам достатньо просто написати мені листа, - діставши з кишені ручку і блокнот, той написав свої дані і віддав господареві листок. - Я більше ніж упевнений, що хлопчику ліків вистачить до кінця його життя.

На останній фразі син садівників, що стояв поруч, повернув голову у напрямку до лікаря, явно спантеличений, ніби останні слова мають загрозливий підтекст. Але доктор тільки потріпав Віктора по маківці, прощаючись із віконтом і рушаючи геть.

І справді, через кілька місяців Едгар почувався чудово. Вони з Віктором знову багато гралися, а незабаром Едгар став допомагати йому в саду, доглядаючи за рослинами і збираючи з дерев стиглі плоди. На запитання батьків про таке дивне хобі для вельможі хлопчик відмахувався: "Я лежав у ліжку і накопичив стільки енергії, що мені її просто нема куди дівати!".

Енергії в хлопчині справді було багато. Йому постійно потрібно було щось робити: бігати, стрибати, танцювати. Він міг робити це цілий день і ніч, не втомлюючись ні на грам, але батьки не надали значення такій гіперактивності. Головне, щоб син не заважав їм займатися своїми справами, а решта для них було зовсім неважливо.

Того вечора йшов проливний дощ.

Едгар стрибав на скакалці у своїй кімнаті третю годину поспіль. Дійшло до того, що хлопчик уже не міг спокійно стояти і нічого при цьому не робити. Енергія била ключем, це було видно навіть по очах, які шукали для себе заняття, метаючись по кімнаті, наче божевільні, і якщо б не віки, то точно би викотилися з них, стрибаючи по килиму.

Віктор, сидячи в кріслі, читав уголос вірші. Дочитавши останній рядок, підвівся з місця і потягнувся, прибираючи змахом голови з лиця білявого чубчика.

- Мені пора, Едгаре. Уже 10 година, скоро ми з батьками будемо йти додому.

Не відволікаючись від свого заняття, віконт проводив друга поглядом.

- Ти ж прийдеш завтра? Мені цікаво слухати, як ти читаєш.

- Не сумнівайтеся, звісно, прийду і почитаю вам ще.

- Коли мені буде 11 років, я теж навчуся швидко читати і прочитуватиму величезні книжки всього за пів години.

- Не сумніваюся в цьому, - Віктор помахав тому рукою, спускаючись сходами на перший поверх.

Молода пара садівників у компанії віконтів сумно дивилися у вікно.

- Огидна погода, - боязко промовила садівниця.

- І не кажіть, - погодилася з нею віконтеса. - Ще й ваш будинок далеченько звідси, як же ви, бідні, доберетеся.

Садівники подивилися на тих із благанням в очах.

- Ми розуміємо, що, можливо, завдаємо вам клопоту, але дозвольте залишити у вас Віктора, - почала садівниця, притискаючи руки до грудей, - так не хочеться тягнути дитину під цей холодний дощ і вітер, вона може тяжко захворіти. Адже ви розумієте мене, як мати?

Віконти зціпили зуби, намагаючись заперечити, але, побачивши Віктора, який наближався до них, натягнуто посміхнулися.

- Звісно, - кивнув Ґрант старший, - нехай залишається, нема чого дітям розгулювати в таку погоду, - і, повертаючись до хлопчика, посміхнувся йому на всі тридцять два зуби, - до того ж, ми так звикли до нього, що вже вважаємо його членом сім'ї.

Садівники багато разів дякували віконтам і незабаром пішли зі спокійною душею додому. Віктору вручили нову нічну сорочку і поклали спати у великій вітальні.

- Яка краса, - вигукнув він, розглядаючи нове вбрання перед дзеркалом, - вранці, коли батьки прийдуть, обов'язково покажу це їм!

Наступного ранку ніхто з робітників не прийшов.

- Піду подивлюся, що там сталося в них. Потонули вони там усі чи що? - господар маєтку сердився на своїх працівників, виїжджаючи за ними наступного ранку, щоб відчитати нероб.

Повернувшись за кілька годин, він пройшов у вітальню до дружини і мовчки опустився в крісло.

- Ну?! - нетерпляче вигукнула та.

- Ніколи, - тихо промовив чоловік, - ніколи я не бачив настільки звірячих убивств.

Віктор, проходячи повз прикриті двері вітальні та несучи на тарілках свіжі фрукти з саду, відчув недобре, зупинився, відчиняючи їх більше, й уважно став слухати цю страшну розмову.

- Усі, хто не прийшли сьогодні на роботу - мертві. І померли найболючішим чином, ніби їх терзав величезний звір, вже точно не людина. Ніяка людина не в силі скоїти таке.

Хлопець, який стояв увесь цей час біля дверей, нарешті зрозумів причину, через яку його батьки не прийшли у маєток. Випустивши з рук тарілки, які з тріском звалилися на підлогу, видаючи його присутність, він спустився по стіні, повільно осідаючи на підлогу.

- Мій сервіз! - вигукнула місіс Ґрант, підбігаючи спочатку до тарілок, а потім і до зблідлого хлопчика.

Містер Ґрант, підійшовши до того зі склянкою води, поплескав хлопця по плечу.

- Доведеться тобі залишитися в нас. Все –таки не викидати ж тебе на вулицю.

Віктор не чув їх. Він тільки дивився перед собою в нікуди, навіть не маючи сил заплакати чи закричати.

Містер Ґрант повернувся до дружини.

- А що там наш Едгар?

- Спить, - знизала плечима та. - Ще вчора стрибав, бігав, а зараз так міцно спить, навіть не реагуючи на мене.

- Напевно, погода його розморила. Нехай відпочиває.

Піднявши з підлоги Віктора, віконти посадили його за стіл, накриваючи ковдрою і пропонуючи чай.

Хлопчик просидів на одному місці цілий день. Подружжя не стало його турбувати, лише зрідка вони підходили до нього, запитуючи, чи не голодний він, на що той просто заплющував очі і відводив голову вбік.

Едгар, який все-таки піднявся з ліжка, спокійно увійшов до кімнати, спостерігаючи вельми невеселу картину. Від колишньої гіперактивності не залишилося й сліду, і той тихо підійшов до свого друга.

- У тебе такий пригнічений вигляд. Що сталося?

- Нічого, - коротко відповів той, - усе добре.

Ґрант молодший кліпнув очима, зрозумів, що усе аж ніяк не добре, але не став напружувати хлопця.

Після смерті своїх батьків Віктор ніколи більше не посміхався.

Йшли роки. І щороку якесь чудовисько, описане Ґрантом-старшим як жахливий звір, тероризувало місто, забираючи життя ні в чому невинних громадян. З року в рік активний Едгар Ґрант ставав дедалі енергійнішим, і щоразу, коли його шалена енергія спадала, він міг спати цілий день або два, і в цей же час з'являлися нові жертви.

Коли Едгару виповнилося 18 років, не стало його батьки. Найстрашніше, що вони не померли від лап того чудовиська: їх занапастила власна жадібність, яка зростала дедалі більше з роками. Але в очах сина вони були наче святими, які роблять усе лише для нього та живуть заради благородної мети.

Віконт, що лишився живим, не міг знайти і собі, і своїй енергії, яка вихлюпувала через край, місця: він дряпав руками стіни, рвав на собі волосся, оглушливо волаючи, висловлюючи свою скорботу, якої менше не ставало.

Проте Віктор завжди був поруч і прекрасно розумів, що відчуває його друг. Він лише мовчки прибирав поламані речі, готував тому їжу і вислуховував усе, що Едгар розповідав. Ставши своєрідною опорою для юнака, садівник часто заспокоював його, кажучи, що той має взяти себе в руки.

- Вам важко, і біль буде жити у вашому серці. Але ви не повинні дозволяти собі сумувати вічно. Озирніться: ви живете, у житті можна стільки всього встигнути, якщо захотіти. Продовжіть справу батьків - будівництво притулку. Упевнений, вони порадіють за вас.

- Та який там притулок, - засмучено махнув Едгар рукою, - якщо живими в окрузі залишилися лише ми з тобою? Усіх це чудовисько пошматувало.

Віктор опустив погляд, повторюючи, що все налагодиться.

Одної ночі Віктор пішов спати набагато пізніше, аніж завжди. Зачитавшись, він не помітив, як час перевалив за північ, і, потираючи очі, відкинувся на спинку стільця. Раптово до його вуха дістався тихий шурхіт, ніби хтось неповороткий невдало намагався видавати якомога менше шуму. Прислухаючись до нового незрозумілого звуку і розмірковуючи, хто це може бути, він не встиг вигадати й кількох варіантів, як двері в кімнату грубо зірвали з петель і відкинули вбік. Схопившись із місця, хлопець обімлів: перед ним височіло гуманоїдне створіння з величезними і гострими, немов ножі, кігтями на лапах. Його божевільні очі, що займали пів голови, і паща, відкрита назустріч хлопцеві, видавали його не найдобріші наміри. Утробний рик і смикане худе тіло, що билося немов у конвульсіях, наганяли страх на хлопця, який ніби приріс ногами до підлоги, не в силах більше зрушити з місця.

Він відмер, тільки коли тіло чудовиська полетіло в його бік. Різко смикнувшись, присідаючи, Віктор поповз за тумбу і витягнув довгий кинджал.

Чудовисько, яке ганебно помітило зникнення цілі, влетіло прямо у вікно, розбиваючи його і встромляючи в себе осколки. Зачепившись довгими руками за раму, воно не впало, невміло намагаючись вповзти назад у кімнату. Повернувшись, воно запримітило Віктора, який міцно стояв на ногах і тримав напоготові кинджал.

Блискуча річ, у якій відбивалося світло від свічок, при яких Віктор читав, привернула погляд монстра, і він рушив ближче. У момент, коли він знову глянув на відполіроване лезо, монстр завмер, немов уперше побачишив своє відображення. Моргнувши очима кілька разів, чудовисько затремтіло, гарчачи голосніше. Користуючись затримкою чудовиська, Віктор полоснув того кинджалом по лапі. Реакція того не забарилася: закричав від болю так, що затряслися вцілілі вікна, монстр рефлекторно відсмикнув руку і рвонув уперед, наче хотів ударити хлопця. Але ось знову ухилення, і чудовисько промахується, влітаючи в письмовий стіл і перекидаючи підсвічники на підлогу.

Дорогий килим загорівся, а потім почали потопати в наростаючих язиках полум'я і меблі, і ліжко, і фіранки.

Віктор, смикнувшись до виходу з кімнати і важко дихаючи, зовсім забув про свою безпеку, злітає в одну мить на другий поверх, вигукуючи ім'я Едгара. Але вбігши в чужу спальню, він не виявив на ній віконта. Спустившись на перший поверх особняка, Віктор у паніці став кидатися по кімнатах, не перестаючи кликати друга. Ставало вже важко дихати, а очі нестерпно пекло від диму, коли він почув невдалі спроби крику у своїй кімнаті.

Чудовиська на місці вже не було. На підлозі, стиснувшись, лежав Едгар у лахмітті колись розкішного одягу. Задихаючись чи то від диму, чи то від власного кашлю, він відчайдушно намагався збити полум'я навколо себе долонею. Віктор так само впав на підлогу, насилу тримаючи голову. Стіни та підлога почали пливти, змішуючись у палітру полум'яних квітів, які випалювали легені зсередини та шкіру ззовні.

- Пробач, - прошепотів Едгар, ридаючи, - це все я, це через мене.

— Ти не винен, — тихо відповів Віктор, усміхаючись уперше за багато років і востаннє в житті.

Незабаром весь маєток почав розвалюватися, залишаючи після себе тільки дошки, що вигоріли, почорнілий каркас і клуби їдкого чорного диму.

Неподалік маєтку, на пагорбі, стояв чоловік, дивлячись на згорілу садибу і тримаючи в руках пляшку з пігулками.

Тамурова Софія,

учениця 10-А класу