Все змінилося вмить...

Заплющивши очі ввечері просто дівчинкою з 10 класу, я прокинулася свідомою українкою, знаючи, на чиєму я боці. Різка зміна подій в житті, інший хід думок, нові стратегії - все це наслідок війни. Авжеж, кожному потрібен час, це найдорожчий ресурс, про який остаточно усвідомила. Початок був для всіх однаковий, кінець приблизно також, проте дорога між початком і кінцем - у кожного своя.

Сьогодні я хочу розповісти трохи про себе, щоб ви зрозуміли: всім складно, у кожного фінансові, психологічні та соціальні проблеми. Хочу нагадати, я українка, а саме з міста-героя Миколаєва. Так, вже цей рік буде останнім у школі. Моя історія почнеться не з початку. Забіжу трохи наперед. Зараз я за кордоном, всі мої рідні живі, а тато працює в ТРО.

Мій світ рухнув 13 березня 2022 року. У цей день в мене практично не стало дому. Через спробу ворога захопити Батьківщину був завданий черговий ракетний удар. Унаслідок чого полетів дах, розбились всі вікна, вибило рами, а будинок навпроти зруйнований ущент. Як і багато хто, я намагалася вижити. Через тиждень потрапила знову під удар, до того ж двічі за 4 години, а після обстрілу на моїх очах загинула людина. Авжеж, це вплинуло на мене.

На жаль, більше не було можливості знаходитися в Україні. Першого травня я виїхала з мамою та моїм другом-пацюком. Кінцева зупинка повинна була бути Австрією. Мій 10 клас протікав онлайн, час від часу здавалося, що недоречно зараз витрачати час на навчання, але в якийсь момент це стало для мене розрадою.

Поки знаходилася у Кишиневі, познайомилася з десятками людей як мого віку, так і старшого. Я почала займатися волонтерством: допомагала розміщати людей, готувала їжу та роздавала її. За декілька тижнів змогла побачити всю столицю, відчути нову атмосферу. Далі мій шлях ліг у напрямку Австрії. З одного боку – нові можливості, європейська освіта, нове коло спілкування. Зізнайтеся, звучить, як мрія, як щось велике та неможливе. З іншого боку - новий дискомфорт: чужа мова, нові правила та закони, інша система освіти, тяганина та бюрократія з документами. Що я можу сказати ? У медалі дві сторони! За 7 місяців я досі багато до чого не можу звикнути, та це норма. Люди не можуть так швидко змінюватися та пристосовуватися.

По-перше, що хвилює, це мовний бар’єр. По-друге, як жити в іншій країні? Звикати до неї та намагатися зробити її другим домом чи перечекати та повернутися? Чесно, на це питання так і не можу відповісти.

За весь час я дуже змінилася, і це може кожен підтвердити з мого оточення. Наразі я швидко подорослішала. Всі справи, документації, економічні питання - на мені, бо знаю мову. Я стала рішучою, свідомою та стійкою. Мені це подобається, в мене змінились звички, змінились хобі. Я потрохи знаходжу себе. Війна багато забрала, проте й дала мені шанс іти вперед.

Мої справи йдуть добре. Я навчаюся паралельно у двох навчальних закладах, всюди намагаюсь взяти участь. Також я вивчила німецьку за 7 місяців до рівня В1, у мене декілька курсів з німецької та англійської. Я встигаю ходити в кіно, у театри, грати у шахи, спілкуватися та підтримувати моїх друзів в Україні.

Світ змінився. Змінилася я та моє життя. Нічого не буває стабільного, однакового чи поганого та доброго. Точно можу сказати, що важливо вірити, діяти та думати позитивно. Моя історія одна з мільйонів, проте вона має право на існування.

Отже, лише Вам вирішувати: страждати, нарікати на долю чи взяти себе в руки та діяти у своїх інтересах, в інтересах своєї родини та держави.

Денис Дар'я,

учениця 11-Б класу